На календарі зовсім скоро з’явиться дата 6 листопада.
Саме цей день далекого 1943 року увійшов в історію як день визволення Києва від фашистських загарбників.
Про поета-фронтовика Дмитра Луценка у школі його імені нагадують світлини у шкільному музеї-світлиці і рядки з розповіді шкільних екскурсоводів.
… На війну пішов з автоматом, хоча мріяв стати льотчиком, але підвів зір. А згодом, на Курській дузі, став літературним працівником дивізійної газети «За Победу».
Служив у 162-стрілецькій дивізії, що входила до складу 6-ї, 13-ї, 65-ї, 70-ї армії. Діяли на Сталінградському, Центральному, 1-му Українському, Прибалтійському фронтах.
…Аж серце завмирає, як згадаю
Шляхи, що довелося перейти.
І перший бій на березі Дунаю,
І полум’ям охоплені фронти…
Так писав поет у своїх віршах
І про Київ написано чимало…
Зокрема у «Поемі про Київ»…
…Мій рідний Київ – місто над Дніпром
Одяг осінній бронзовий шолом…
…Литаврять над Славутичем мости,
А я стою і згадую фронти.
Не золота була, не золота
Остання осінь сестрам і братам.
Вони життям сплатили у бою
За честь твою і молодість твою,
За те, щоб ти, в каштановій красі
Стояв на кручах витязем Русі.
Ось Пагорб Слави…
Тут я кожен раз пригадую, однополчани, вас.
Неначе біль сердець людських і скронь, –
Під небом Вічний хлюпає вогонь.
Тріпочеться, немов живе крило, –
Ой, скільки ж тут вас, друзі, полягло…
Дивна річ – людська пам’ять…
6 листопада у кожній родині згадають про тих, хто від 1941 по 1945 роки зі зброєю у руках або в тилу кожного дня наближав Перемогу, оскільки немає жодної української родини, яка б не понесла втрати.
Погортаймо у ці дні сімейні альбоми, де збереглися пожовклі світлини. Зазирнімо у вічі тих, хто навічно залишився юним. Згадаймо тих, хто повернувся живим. Долучимося до челенджу
#Пам’ятьРоду (Надсилайте ваші фото і спогади на sch197@ukr.net )