І знов я тут… І знов знайомі лиця.
І коридори, стіни, квіти на вікні…
Це яв чи сон? Можливо, все це сниться?
Чи, може, так ввижається мені?
Я опинивсь у рідкісній тут тиші,
Яка у всі шпаринки щільно залягла.
Ось йде директорка, як і раніше,
Лишилась, бачу, молодою, як була.
Якщо змінилася, то зовсім трішки,
Хоча в її роботі всякого було…
Це тільки я, напевне, досить грішний,
Лицем показую, що десять літ вже прогуло.
Жінки-колеги майже не змінились,
А дехто навіть, як здалось, помолодів.
І звідки тільки в них беруться сили!..
Дива, та й годі! Як багато в світі див!
Ці сили тратяться, буває, всує,
І в ситуації такій не їх вина,
Що дехто з учнів пустував й пустує,
Тому й голівоньки пусті – там знань нема.
А назва цьому – виробничі втрати,
Їх слід тримать в узді, щоб не злетіли ввись.
Всі мають їх, ми маєм, й будем мати,
Їх не позбутися, хоч як тут не крутись.
А час біжить, маніпулює нами,
І долю кожного міняє залюбки –
Недавні учениці, бач, вже мами,
А хлопці-однокласники ще парубки.
Я тут стою, немов на перехресті,
Вагаючись – чи варто знов іти сюди.
Все, що було зі мною тут, воскресло,
Бо ув історії лишилось назавжди.
Я думаю: а чи цьому я радий?
А чи мені комфортно нині буде тут?
День знань як свято – все це для параду,
Попереду важкий, на нервах, звісно, труд.
Знов через школу йде моя дорога,
Відтак мені по ній і треба, мабуть, йти.
Якщо моя потрібна допомога,
Колегам, безперечно, слід допомогти.
Хай не страшать нас неуцтва бар’єри –
Ми разом зможемо зламати їх, знести.
У школі з її світлим інтер’єром
Досягнем світлої, жаданої мети.
Анатолій Яриновський,
учитель англійської мови